MENU
Головна » 2021 » Лютий » 26 » АФГАНІСТА - РОКИ МУЖНОСТІ, РОКИ БОЛЮ
14:16
АФГАНІСТА - РОКИ МУЖНОСТІ, РОКИ БОЛЮ

         З кожним роком історія віддаляє нас від вогняних років афганської війни . Але час не спроможній  викреслити з пам’яті народу героїчні подвиги, приклади мужності й вірності військовому обов’язку, які про- демонстрували тисячі відданих синів і дочок країни, долею одягнених у солдатські шинелі. Війна  тривала з 25 грудня 1979  до 15 лютого 1989 року, тобто  3340 днів.

         Можна лише уявити,  з яким полегшенням зітхнули тридцять два роки тому сотні родин, де підростали майбутні воїни, коли 15 лютого 1989 року останній радянський солдат перетнув афгансько-узбецький кордон біля містечка Термез. Відтоді ця дата увійшла в новітню історію як День пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. Але до цієї доленосної події потрібно було пережити втрати, біль, материнські сльози, відчай…Унаслідок цієї війни загинуло (за міжнародними даними) близько 1,5 мільйони або десять відсотків з числа тодішнього населення Афганістану. Радянські втрати становили близько 15 тисяч військовослужбовців.

         Тільки з України в Афганістані воювало 120 тисяч солдатів і офіце-рів. Із них 3360 не повернуться додому. А тих, хто і зостався живим, психологічні та фізичні травми  супроводжуватимуть  усе життя. Та вони не нарікають на долю, не вважають себе героями, хоч рани Афганістану не залікуєш нічим і ніколи…

         Учасниками тих трагічних подій були і наші земляки:

  1. Гулак Петро Петрович
  2. Жлудько Олександр Леонідович
  3. Демиденко Олександр Іванович
  4. Макаренко Анатолій Миколайович
  5. Кузьменко Василь Павлович
  6. Пелепей Володимир Вікторович
  7. Коломієць Віталій Миколайович
  8. Трофименко Анатолій Федотович
  9. Балагура Микола Володимирович
  10.  Куковиця Василь Іванович
  11.  Кириченко Микола Олексійович

       Вони не розповідали про надзвичайно жорсткі та виснажливі умови підготовки, перемінливий клімат, щоденні сутички зі смертю. І що все це робило  перебування у «гарячій точці» просто неможливим. Не пояснювавали, як вижили у ті жахливі роки.

  Про своє перебування на війні «афганці» взагалі не дуже поспішають розповідати. Вони скромно зауважують, мовляв, що тут говорити, війна і є війна – стріляють, убивають. Але навіть із скупих фраз-спогадів стає зрозуміло – кожен із них щохвилинно ризикував життям.

 

         Та найстрашніше, що ці хлопці не знали, що буде з ними в майбут-ньому, чи знайдуть вони своє місце у новому житті, житті без війни і смерті? Чи залишаться «втраченим поколінням»? Розуміли одне – це занадто дорога ціна за участь у цій «чужій» війні, хоча «чужою» її у ті часи ніхто не називав. Воїни  свято вірили, що захищають інтереси рідної країни. І, не жаліючи молодих життів, мужньо  виконували  солдатський обов'язок.

                    Летять роки. Вони  не жаліють нікого. Пішли із життя Кириченко Микола Олексійович та Куковиця Василь Іванович. Земля їм пухом і вічна пам'ять.

         На жаль, із-за карантинних обмежень ми і цього року не змогли зустрітися із сивочолими ветеранами-афганцями. Хочеться побажати їм миру, здоров'я, щастя, добробуту, поваги. Ми вас пам'ятаємо і пишаємося вами. Спасибі вам і земний вам уклін!

           Катерина Спориш, журналістська студія «Обрії»

Переглядів: 19 | Додав: and-admin | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar